М. С. Візінська,

методист РІМЦ

Роль і місце української мови,

її інтеграційно-консолідуюча, організаційна 

та інформаційна функція в оновленні змісту сучасної освіти

Рідна мово, будь не тільки святом,

А насущним хлібом на щодень.

Б. Демків

Модернізація освіти, поява в ній нових наукових парадигм і трансформацій потребує глибокого осмислення нашого суспільного буття в контексті основної суперечності сучасної цивілізації. Ця суперечність полягає в тому, що політично й економічно зручна для міждержавних і міжконтинентальних корпоративних зв’язків глобалізація запроваджує свій глобальний світопорядок, нівелюючи національно-культурні особливості економічно менш розвинених народів, накладає на них духовну колонізацію і веде їх до національного самознищення, небуття. Наслідки такого впливу на українське національне життя вже помітні навіть неозброєним оком з того, яку музику слухає наша молодь, що дивиться в кінотеатрах, як одягається, яким моральним цінностям надає перевагу.

Задумаймося, чому деякі росіяни, проживши в Україні десятки років, так і не оволоділи українською? Бо принципово не хочуть. Але навіть Карл Маркс  зазначав, що „у державі державною мовою не говорять лише гості, наймити й окупанти”.

Пригадується відомий багатьом факт із нашої не дуже далекої історії. Під час візиту Горбачова на Донбас (1989 р.) один із шахтарів перед телекамерою мав необережність заявити, що йому все одно, „колбаса” чи  „ковбаса” буде в магазині, головне, щоб вона була. Цей розумник одержав поштою десятки посилок із ковбасою і зливу листів від обурених українців.

В одному з номерів газети „Українське слово” подається така інформація: лише у Донецьку безплатним накладом  50 тисяч примірників виходить газета „Любимый город” „патриотического объединения „Родина – Восток” з рубрикою „За родной русский язык”. Що ж це за патріотичне об’єднання таке, якщо для нього Батьківщина – тільки Восток? Газета „Братство” безплатним накладом 2 мільйони примірників щомісячно, „Народная оппозиция”  безплатним накладом 500 тисяч примірників виконують завдання протиукраїнських шовіністичних сил. Якби мільйонні кошти, які витрачаються  на пресу, що руйнує нашу державність, ішли нарешті на її відродження! Чи не тому  представники різних політичних сил так топчуть українську мову, бо розуміють, що вона має магічну силу на рідній землі, навіть на Сході й Півдні України?

Мова – категорія світоглядна. Вона – не пряме відображення світу, а його національна інтерпретація. Коли ж нація починає мислити категоріями чужої мови, то вона перестає бути собою. А це  – поступове самовбивство. Чи не про таке мріють деякі наші можновладці?

…Страшний мисливець вийде знов на лови.

В єдину сітку всіх птахів згребе.

Раби – це нація, котра не має Слова.

Тому й не зможе захистить себе ( О. Пахльовська).

Мова – ще й категорія політична. Найвлучніше висловили це древні римляни: „Чия мова – того влада. Чия влада – того мова”. Протягом багатьох років на примітивному рівні йдеться  про рівність становища мов в Україні. Що таке рівність? По-перше, це не однакові функції сильного й ослабленого, здорового й хворого. Рівність – це пільга слабшому. По-друге, наша держава не одна на Землі, отже,  говорити про рівність слід у світовому контексті: якщо російська є державною в Росії, то українська є державною в Україні – обидві мови рівні, кожна має свою домівку.

 „Двомовність – як роздвоєне жало. Віхи духовної руйнації. Змія вжалила серце нації” (Ліна Костенко). Мусоване твердження про дві державні мови за наших політичних обставин – це цілковите безглуздя (хіба може народитися одна дитина від двох матерів?). На цій патології слід урешті поставити крапку і, народившись у єдиній державній, рости разом із нею природно за генетичними законами української землі. Мова ж росте елементарно: разом із душею народу (Іван Франко).

Після здобуття Україною незалежності в 1991 р. обов’язок збереження й розвитку мови визволеної нації має виконувати не тільки народ, а й рідна держава силами законодавчої, виконавчої, судової гілок влади, президента та  засобів масової інформації. Оглядаючись на  минулі роки, вважаю, що лише частина науковців та освітян виконують свій патріотичний обов’язок. Учені заповнили термінологічний мовний простір, ліквідували штучне відставання української мови від світового науково-технічного поступу, видали термінологічні словники з усіх сфер науки. Освітяни запровадили викладання шкільних предметів українською, мовники знайшли методичні шляхи для опанування молоддю мови в школах та університетах, а всі інші – президенти, верховні ради, кабінети міністрів, місцеві органи влади, преса, суди – завинили перед гнаною протягом сторіч рідною мовою. Так довго, вперто, нестримно виборюваний статус державності української мови – мови автохтонного етносу – сповна запрацює на всіх рівнях суспільства тоді, як безумовно утвердиться  у вищих ешелонах влади. Необхідно якнайшвидше долати великоросійські та меншовартісні українські стереотипи і ставати до плідної, добре спланованої цілеспрямованої роботи.

Кожен учитель-предметник може аргументовано довести, що саме його предмет є найважливішим серед інших шкільних дисциплін, і матиме рацію. Але, мабуть, усі беззастережно погодяться, що за силою впливу на становлення дитячої свідомості та світогляду, інтелекту й духовності найпершим і найголовнішим предметом є рідна мова – першооснова комплексного розвитку й удосконалення особистості, формування інтелектуальної і духовної сфери молодих поколінь. Тому такими важливими є пропозиції щодо внесення змін до законів України про фінансову підтримку кіно-, відео-, аудіопродукції, друкованих видань державною мовою; забезпечення функціонування української мови в інформаційному комп’ютерному середовищі; увідповіднення навчально-виховного процесу в дошкільних, загальноосвітніх, професійно-технічних та вищих навчальних закладах.

Отже, філософія, теорія і практика навчання української мови мають бути передусім спрямовані на розв’язання головної проблеми – відродження й подальший розвиток української мови на всьому терені України та у всіх сферах діяльності населення нашої Батьківщини, формування мовної особистості як гаранта збереження й розвитку національної культури та державності.

Рівень викладання українською мовою має бути надзвичайно високим. Американські вчені дійшли висновку, що при низькому рівні викладання мови в школярів гірше розвивається асоціативне мислення. Природно й справедливо, що в перспективі державна мова в Україні повинна стати засобом міжетнічного спілкування. Крім того, саме українська мова в Українській державі має виступати як державотворчий чинник. Саме вона сприяє консолідації суспільства, взаємопорозумінню в ньому й забезпечує його ефективне функціонування. Та деякі структури у владі, добре це розуміючи, роблять усе навпаки, бо їм вигідно роз’єднувати, а не об’єднувати.

Після прийняття Верховною Радою Закону „Про засади державної мовної політики” (23 серпня 2012 року), який по своїй суті дає зелене світло лише російській мові, а не мовам усіх національних меншин, що проживають в Україні, влада без тіні сорому запевняє, що в Україні усі школи українські: українською, на її думку, є школа з російською мовою викладання усіх предметів та вивченням історії України за московським сценарієм. Президент обіцяє створити комісію, яка внесе поправки щодо розвитку української мови до уже підписаного ним Закону, і це тоді, коли кілька областей уже ввели його в дію, закриваючи українські класи там, де вони добре прижилися й функціонували. Провладні структури посідають хитру позицію: не спішіть, не підганяйте, громадяни України ще не готові „українізуватися”, настануть інші обставини – ось тоді!.. Щось подібне свого часу пропонував Насреддін, обіцяючи чогось навчити віслюка за десять років (а за цей час, звісно, або віслюк здохне, або мулла помре).

Однак світовий досвід переконливо показує вирішальну роль мовно-культурного чинника у становленні національних держав. У модерній історії таких країн поширення однієї мови як загальнонаціонального засобу освіти і творення культури стало найдієвішим чинником об’єднання населення в межах однієї країни. Саме мова об’єднає і український народ.

Своєрідність української мови як навчального предмета полягає насамперед у тому, що вона реалізує дві важливі соціально-буттєві функції розвитку школяра, його навчання та виховання – функцію пізнання й налагодження комунікації з суспільством та функцію забезпечення інтелектуального, духовно-морального та емоційного планів формування особистості. Завдяки рідній мові дитина пізнає, осмислює та сприймає світ, знайомиться з усіма галузями життєдіяльності свого народу, засвоює його духовні та душевні якості, риси характеру, особливості психоустрою. Насамперед мова програмує національну ідентичність дитини, формує її національну свідомість, сприяє національному самоототожненню. Таким чином, рідна мова є основою становлення пізнавальної сфери особистості.

Також першорядна роль рідної мови в процесі становлення та розвитку особистості проявляється в тому, що вона слугує головним засобом налагодження її взаємодії з іншими людьми, із суспільством. Особливо роль вивчення рідної мови зростає в наш час, коли її функції розширюються і на неї покладається важливе завдання консолідації нації, витворення та об’єднання українського суспільства, прилучення якнайбільшої кількості наших співгромадян до колосальних багатств рідного слова та до виявлених у ньому національної духовності, моралі й культури. Це й зумовлює специфіку вивчення рідної мови в середній школі, вибудовує своєрідну систему завдань, які постають перед учителем-мовником. Головне завдання вивчення української мови з цього погляду – підготовка грамотної людини з високим рівнем комунікативної компетенції, що ґрунтується на системі знань про мову та її граматичну будову, самобутньої мовної особистості, яка має значний словниковий запас, засвоїла основні норми літературного мовлення, здатна вільно виражати свої думки та почування в усній і писемній формі, у будь-якому стилі та жанрі, що якнайкраще відповідають ситуації спілкування; також рідна мова формує високий рівень духовності й інтелекту людини, у свідомо-практичній мовленнєвій діяльності формує її світогляд, свідомість і психотип. Саме тому вивчення рідної мови в школі має спрямовуватися на поглиблене освоєння молодими поколіннями мелодики звучання, граматичної будови та лексико-фразеологічного багатства рідної мови, на вироблення в них умінь бездоганно й майстерно послуговуватися рідним словом. Його слід вибудовувати з урахуванням цих методологічних та загальнодидактичних особливостей української мови як навчального предмета. Тобто передбачати співвідношення засвоєння мовного матеріалу і мовленнєвої діяльності школярів із перевагою саме мовленнєвої практики, формування у дітей мовленнєвої компетентності як комплексної якості особистості, що проявляється в умінні вести діалог, сприймати і будувати висловлювання різних видів, типів, стилів і жанрів.

Зокрема посилюється необхідність більше уваги приділяти виховному спрямуванню мовної освіти. Тому, з одного боку, не лише на уроках літератури, а й на уроках рідної мови необхідно піддавати пристрасній аргументованій критиці національний нігілізм, а з другого – просвітлювати серце й розум юнацтва святою любов’ю до материзни, усвідомлення рідномовного обов’язку. Проте обмежуватися лише критикою і пропагандою не можна. Її слід обов’язково доповнювати спонуканням школярів до самостійних роздумів над проблемами, пов’язаними з мовою. Наприклад:

– чому немає жодної релігії, жодної ідеології, творці яких не ставили б на одне з чільних місць проблему мови, слова;

– чому найвидатніші політики різних часів та епох знаходили час на мовні проблеми (фараон Псамметіх, Гай Юлій Цезар, Карл Великий, кардинал Рішельє та ін.);

– чому епоха Європейського Відродження почалася з „Божественної комедії” Данте Аліґ’єрі – першого твору, написаного вже не інтернаціональною офіційною латиною, а живою народною мовою італійців;

– чому перші європейські академії виникли саме для унормування, ушляхетнення національних мов, що ставали основою нової, національної, культури;

– чому в переважній більшості випадків усілякі експансії, завоювання, окупації мають за мету знищення рідної мови місцевого населення;

– чому в новій державі Ізраїль вважали за необхідне воскресити давньоєврейську мову (іврит), що була мертвою понад дві тисячі років, а не діяли згідно з холуйсько-приреченим „так уже історично склалося”;

– чому апостол Павло сказав: „Коли я молюся чужою мовою, то уста мої моляться, а серце спить”;

– чому всі національні рухи починаються з боротьби за рідну мову й на їхніх знаменах написані лінгвістичні гасла;

– чому деякі наші сусіди вважають за потрібне для себе говорити, що немає української мови, а є мова малоросійська, галицька, русинська, рутенська, карпаторусинська, лемківська тощо;

– чому провідники Стародавньої Греції, закликаючи народ на боротьбу проти перської навали, говорили передусім про необхідність захисту землі і мови;

– чому, проживши життя в національних республіках, дехто навчився тільки мовчати мовами корінних націй;

– чому людина, яка розмовляє російською мовою, – росіянин, людина, яка розмовляє польською, – поляк, а людина, яка розмовляє українською, – „націоналіст”, „бандера” у радянському негативному значенні;

– чи завжди „хай слово мовлене інакше, та суть в нім наша зостається” (П.Тичина);

– чи справді багатомовність світу є гальмом на шляху прогресу людства, а рідна мова – перешкодою в розвитку особистості й нації? І чому так не вважають японці, шведи, голландці, італійці та сотні інших народів;

– чи справді немає іншого способу підняти престиж (і „велич”) своєї мови, як принижувати, витісняти, а то й просто забороняти інші мови;

– чому відомий правозахисник С. Глузман, киянин, вивчив українську мову не в Києві, а в концтаборах (Україна. 1990. – №33. – С. 15);

– чому втрата мови веде до зникнення народу;

– чому Шевченків заповіт „І чужому научайтесь, й свого не цурайтесь” хоч і визнається за істину, але фактично багатьма нехтується?

Що ж до вчителя-словесника, то незважаючи на технократичний процес розвитку суспільства, він займає своє почесне місце в ієрархії школи. Він акумулює в собі, нехай частково, але знання з історії, філософії, риторики, релігієзнавства, фольклору,  естетики, етики тощо. Кругозір філолога повинен охоплювати стільки обширу, щоб розібратися у загальнокультурних процесах, які породжують напрямки, стилі, течії; щоб показати учням складність епохи на політичному, соціальному, етнокультурному рівнях, в яку жив і творив митець; щоб при розгляді певної ситуації чи конфлікту на уроці літератури допомогти учневі вирішити власні психофізіологічні проблеми, щоб на уроці мови учні, крім крапок, тире, дужок, побачили живе слово, пульсуючу думку.

Але підвищення рівня мовної культури, розвиток зв’язного мовлення учнів здійснюються й на інших уроках. Учителі-предметники намагаються поєднати зміст своїх дисциплін із мовним матеріалом. Це слугує зміцненню рідномовної основи навчально-виховного процесу, спонукає учнів до творчого підходу в навчанні.

Наше завдання полягає в тому, щоб українська мова стала для учнів найголовнішим засобом духовно-практичної творчої діяльності, світоглядною матрицею, надійним способом збереження і вияву унікальності, неповторності їхніх особистостей, засобом інтегрування в національну спільноту і саме через таке посередництво – інтегрування в спільноту загальнолюдську.

Тільки тоді наші вихованці не стануть схожими на чухраїнців Остапа Вишні, які завжди щось вижидають, довго чухаються, покладаються на долю, втрачаючи один за одним шанси, даровані історією.

Лише рідне слово має обличчя рідної матері!

До Дня рідної мови

 Моря перелетиш і не впадеш,

Допоки буде в серці рідна мова…

 Д.Павличко

                   Як ростуть слова

              Про це вже мало хто пам’ятає, бо минуло відтоді не сто, не двісті, а тисячі років. На щедрих землях серед гір жило плем’я німів. Німи вирощували виноград, персики, апельсини, всіляку городину, були працьовиті, а тому й жили в достатку. Та коли б ми з вами якимось дивом потрапили в ті краї, то не почули б жодного слова. Тільки шум водоспаду і щебетання пташок лунали там. Німи не вміли говорити – тільки губами ворушили і читали слова по  устах. Може, то було й  непогано, бо ж не спалахували ні сварки, ні лайки, а тому приятелювали між собою і старий, і малий.

             І тільки  бабуся Мова жила самотиною за високим муром. Щодня вона поралася у квітнику. Мову вважали чарівницею, адже вона розумілася на травах: яка від кашлю, яка від зубного болю, а яка від лихоманки. Якось до бабусі прийшов юнак. З його тремтячих уст дізналася Мова про горе. Сусідська дівчина, сліпа від народження, почувалася дуже самотньою і марніла, гасла з дня на день. Німи нічим не могли їй зарадити, бо сліпа дівчина не бачила слів утіхи… 

             – Не можу я повернути дівчині зір, – похитала головою бабуся Мова. – Та є у мене таємниця.

              І Мова повела хлопця у свій дивовижний квітник.

             – Ми тут… Ми тут… Ми тут… – забриніло зусібіч. Ті звуки линули від квітів.

             – Це слова, – пояснила бабуся. – Зірви найкращі, віднеси дівчині, хай вона почує, хай радість прийде в її засмучену душу.

              Який же то був букет! Мінився золотими, синіми, червоними барвами, пахтів, наче персиковий сад, і звучав так чарівно, що завмирало серце.

             – Ти… вродлива… ти… потрібна мені… я буду… завжди поруч… з тобою…

             А наступного дня всі німи  з’юрмилися  біля подвір’я  бабусі Мови. Вони прийшли по слова. Благально простягали руки, з надією дивилися на Мову.

              – Я навчу вас вирощувати слова, – прошепотіла старенька і винесла кошик із корінчиками. – Кожне слово, наче квітка, має корінь. А з нього виростають листочки – суфікси, пагінці – префікси і пуп’янки – закінчення. З одного кореня може вирости багато слів – квітів. Бережіть свої квітники, виполюйте бур’яни і вирощуйте найкращі слова.

              По корінчику розібрали німи щедрий дарунок Мови, обсадили всю землю дивоквітами і передали наступним поколінням таємницю про те, як ростуть слова.

Л. Мовчун 

Слово про слово

 Умієш сказати – умій і змовчати.

Менше говори – більше почуєш.

Слово – срібло, мовчання – золото.

Слів не розкидаєш – добру славу маєш.

Спершу слово зваж, а потім скаж.

Від теплого слова і крига скресне.

Добре слово краще, ніж готові гроші.

Не кидай словами, як пес хвостом.

Дурний язик – голові не приятель.

І від солодких слів буває гірко.

Слова щирого вітання дорожчі за частування.

Гостре словечко коле сердечко.

Добре слово варте завдатку.                                                                           

 Словникова скринька

Навпростець – не по дорозі, найкоротшим шляхом.

 Самотужки – власними силами, без сторонньої допомоги.

 Хвацько – завзято, запально.

Набакир – з нахилом убік, зсунувши на одне вухо.

Похапки – нашвидку, наспіх, як – небудь, поспіхом.

Нишком – потайки, непомітно для інших, крадькома.

Вщент – зовсім, повністю, остаточно.

Ущерть – до самого верху, по самі вінця.

Вельми – дуже, значною мірою.

Навмання – не маючи уявлення, наздогад.

Мерщій – якомога швидше, скоріше.

Нагло – раптово.            

Чому ми так говоримо?

           Не ликом шитий. Лико – липова кора. З неї на Русі плели короби, лапті. Взуття з лика носили бідні люди. Вислів „не ликом шитий” означав, що людина не з простих, не з бідних. Згодом його почали вживати у ширшому розумінні: він не простак.

          Сім п’ятниць на тиждень. Колись давно у п’ятницю влаштовували ярмарки. Тому селяни у цей день не працювали на полі, а їхали торгувати. Згодом про ледарів стали говорити, що у них сім п’ятниць на тиждень.

           Ні пуху ні пера. Цей вислів придумали мисливці: перо означало птицю (пір’я), а пух – звіра (пушний звір). Щоб не наврочити, не накликати біди, вирушаючи на полювання, говорили зовсім протилежне тому, що задумали, супроводжуючи свої слова ще й ритуальними діями (сплюнути через ліве плече).

          Березової каші дати. Колись у школі за найменшу провину учнів били. Найпоширенішим  знаряддям у цьому методі виховання були березові різки. Оскільки в нагадуванні про покарання було мало приємного, про нього говорили натяком, прямо не називаючи: „Ось дам тобі березової каші”.

         За сімома замками (печатками).У цьому біблійному виразі згадується про книгу, яку нікому не вдавалося розгорнути, щоб прочитати, що в ній написано. У сучасній мові він уживається на ознаку чогось далекого, неприступного.