Нехай святиться Його ім’я.

Ми відчуваємо Тебе, Тарасе, своїм сучасником. Ти - наш пророк, духовний батько, творець і рятівник нації, який зробив незриме в історії зримим у слові, дав народному духові точку опори і повернув самоповагу українцям.

Жива

душа поетова святая,

в святих його річах,

І ми, читая, оживаєм

І чуєм Бога в небесах.

Тарас Шевченко - кріпак? Ні, вільний дух! Його душа ніколи не вмирає. Він дарував вічність українському слову, передбачив наше майбутнє відродження. Шевченків "Кобзар" для українців - як Євангеліє, як слово Христа до християн. Він доповнив слово Боже своїм - і воно з нами буде на віки вічні. І цим ми багатші від інших народів, які прийняли Христа, але не мають свого Шевченка.

Ридаю,

Молю ридаючи, пошли,

Подай душі убогій силу,

Щоб огненно заговорила,

Щоб слово пламенем

Щоб людям серце

розтопило.

І на Украйні понеслось,

І на Україні освятилось

Те слово, Божеє кадило,

Кадило істини. Амінь.

Україна і Бог надихали кожне слово Тараса.   Зміст  його  поезії  визначався  глибоким національно-християнським світоглядом - вірою в Україну і в Бога як Творця, що сам є Правдою і Любов'ю. Поет часто звертається до Всевишнього з молитвою-подякою,  молитвою-проханням,  молитвою-мрією, роздумом, скаргою, жалем. У них він благає Господа за цілу націю і майже ніколи за себе.

Молітесь Богові одному,

Молітесь правді на землі,

А більше на землі нікому

Не поклонітесь.

Віра Тарасова - пророча, бо говорив він від імені мільйонів, як обранець самого Бога, наділений такою любов'ю до свого народу, що заради нього готовий був жертвувати власним життям. Тому мав моральне право сказати українцям:

Свою Україну любіть.

Любіть її ... Во врем’я люте,

В останню тяжкую минуту

За неї Господа моліть.

Шевченкова поезія багатогранна. Невтоленна думка поета постійно шукала виходу в слові. Тонкий, ніжний лірик, він рідному краєві - справ­дешньому земному раєві - присвячує найсокровенніші слова, що йдуть від самого серця. Поетичний геній Кобзаря обезсмертив національні символи України: калину, тополю, вербу, явір, хрещатий барвінок.

 Шевченкова Україна - струнка, тонкостанна, з рожевими світанками і зоряними ночами. А українське село в його поезіях, як писанка, в зеленому віночку широколистих тополь і білому серпанку квітучих садів.

Але поет не лише безмежно любив свою землю за її розкішну красу. Його душу пекла велика кривда України, ранили серце її мука і біль. Сліпий кобзар, високі могили, вбога сирота, вдова безталанная, дівчина-покритка, стражденна мати-кріпачка – все це злилося в один неподільний образ України.

Акордом гніву і пророцтвом звучать слова Шевченка, що яничарство – то велика небезпека для України, найбільша її трагедія, яка, до речі, триває й понині: «Доборолась Україна до самого краю: гірше ляха свої діти її розпинають».

Яничари, запроданці, манкурти, лакузи були тоді, є, на жаль, і нині в нашій державі. Та Шевченко вірив, що Україна відродиться, бо Московія розкопала малий льох – здеморалізувала наше панство і почасти інтелігенцію, та великий льох  – скарби духовні – лишилися незайманими.

Півтора століття минуло з того грудневого дня 1845 року, коли великосовісний геній своєї епохи з болем і надією намагався отверезити від надмірної самозакоханості чванливих земляків своїх – поганих правнуків "славних прадідів великих", які догідливістю, принизливим підлабузництвом, механічним повторюванням чужих істин викликали й викликають лише зневагу.   Бо ж і в сьогодні спрямовані поетові рядки:

Раби, підножки, грязь Москви...

Чого  ж ви чванитеся, ви!

Сини сердешної Украйни!

Що добре ходите в ярмі,

Ще лучше, як батьки ходили.

Не чваньтесь, з вас деруть ремінь,

А з їх, бувало, й лій топили.

Тривале   колоніальне становище країни дозволяло нам читати свою національну історію лише вибірково, оминаючи цілі періоди, одурюючи самих себе і порушуючи спадкоємність  духовної культури. Тож зараз треба ще раз прочитати ту історію: 

Прочитайте знову

Тую славу. Та читайте

Од слова до слова,

Не минайте ані титли,

Ніже тії коми,

Все розберіть… та й спитайте

Тойді себе: що ми?..

Чиї сини? яких батьків?

Ким? за що закуті?

Ці слова - заповіт великого сина України  нам, тим, хто був закодований у слові "ненарожденним" у творі "І мертвим, і живим, і       ненарожденним землякам моїм в Украйні і не в Украйні  моє дружнєє ПОСЛАНІЄ". Актуально й понині звучить епіграф цього твору-заповіту: "Якщо хтось каже, що  любить Бога, а брата ненавидить, той неправдомовець". Отож грішні й неправдиві ті, які кажуть,що люблять Україну,але не можуть між собою порозумітися.  Шевченкова поезія була тією могутньою рікою, що рвала царські греблі старої імперії і більшовицькі греблі нової.

Просвітились! та ще й хочем

Других просвітити,

Сонце правди показати

Сліпим, бачиш, дітям!..

Все покажем! тілько дайте

Себе в руки взяти.

Як і тюрми муровати,

Кайдани кувати,

Як і носить! і як плести

Кнути узловаті –

Всьому навчим; тілько дайте

Свої сині гори

Остатнії... бо вже взяли

І поле, і море.

 Що мала робити з Шевченком Москва XX століття? Залишити таким, як він промовляє з "Кобзаря" – не можна. Стихію духа поетового слова треба було регулювати, спрямовуючи в русло ріки московського колоніалізму, присипляти український народ підробленим, фальшивим Шевченком, щоб він кликав Україну не супроти Москви, а під її стяг, де нації злилися б у "сім'ю вольну, нову" – сиріч радянський народ. Офіційно був дозволений Шевченко лише як оборонець принижених, нещасних кріпаків, покриток, як атеїст, революціонер. Однак завжди жив і той, справжній, безсмертний Шевченко, якого ілюструвати чи згадувати було суворо заборонено.

 Тільки один епізод з шевченківської теми радянського періоду. Четверо талановитих художників створили мозаїку і вітраж з подобою Пророка у вестибулі Київського університету. На вітражі поет обнімає Матір-Україну, а поряд слова:

Воскресну нині! Ради їх,

Людей закованих моїх,

Убогих, нищих... Возвеличу

Малих отих рабів німих!

Я на сторожі коло їх

Поставлю слово.

Мозаїка була більш ніж промовистою. На тлі величавого сонця – постать поета з піднятими вгору гнівно затиснутими п'ястуками:

Чи буде суд!

Чи буде кара!

Царям, царятам на землі?

Чи буде правда меж людьми?

Повинна буть, бо сонце стане

І осквернену землю спалить. 

Радянська влада добре розуміла, проти яких царів виступає наш пророк. Високомистецькі твори по-вандальськи знищили, художників Семикіну, Саврук засудили, Опанаса Заливаху заслали, а Горську Аллу підступно вбили.

 Дух Шевченка й нині тримає нас. Без нього не буде нашого повернення до власного пракореня. Місце Шевченка сьогодні не стільки на покуті в рушничку і "Кобзарі" на полиці, як у серцях і головах наших. Він – Пророк, символ знедоленої України, її щоденна молитва, настільна Біблія.

Будьмо гідними слова Тарасового, долучімо до його любові до України свої серця, недаремно ж він стукає в них і змушує нас пам'ятати, "хто ми і чиї ми діти".

Зовсім недавно ми пережили велике щастя – воскресіння своєї держави – і були певні, що здійснився святий Шевченків заповіт: "В своїй хаті своя правда, І сила, і воля". Та минуло кілька років омріяної незалежності і виявилося, що й хата наша ще не зовсім наша, і правди в ній мало, і сила неусвідомлена, і воля роз'єднана та й не завжди розумна. І Україна, яку ми маємо тепер, ще настільки окрадена, що й свого Спасителя вона не повернула в усій його суті й величі.

 То що ж: уступити свою незалежність тим, хто вмів тримати нас у послуху, чи стати будівничими нового дому, де буде правди, сили, волі і добра рівно стільки, скільки покладе їх кожен у загальну скарбницю?

 Одна з найвагоміших настанов Шевченка нам полягає в тому, що порятувати Україну можуть не гетьмани і не пани лукаві, а тільки "доброзиждущі".

Роботящим умам,

Роботящим рукам

Перелоги орать,

Думать, сіять, не ждать

І посіяне жать

Роботящим рукам.

То ж задумаймося над цими словами і згадаймо біблійне: "Жниво велике, а женців мало, так благайте Господа жнив, щоб вислав робітників на жниво своє". Звернімося до свого сумління. Чи йдемо шляхом, визначеним нашим духовним провідником? Його віщий дух кличе нас: "Борітеся – поборете".

Доброзиждущим рукам

І покажи, і поможи,

Святую силу ниспошли.

А всім нам вкупі на землі

Єдиномисліє подай

І братолюбіє пошли.

Вся наша земля, увесь край – довічно Шевченкові. Він – наш взірець, наш прапор, наша остання п’ядь. Пошли ж нам, доле, Шевченкового духу, його любові, його твердості.

Нехай вічно святиться Його ім’я!